У березні 1992 року на екрани кінотеатрів вийшов «Газонокосар». Успішний касово (а невдовзі також і культовий) фільм на певний час був забутий широкою спільнотою та списаний в категорію застарілої фантастики. Однак ті, хто періодично поверталися до стрічки всі ці 30 років, не приховують іронічної посмішки, коли, розраховуючи подивитись «смішний» застарілий фільм, сучасні глядачі дивуються не лише глибоким темам, а ще й на подив адекватним передбаченням віртуальної реальності в її сучасному вигляді.
Чи дійсно «Газонокосар» щось знав про VR, і чому його є сенс подивитись — це ми детально розберемо в цьому огляді, який я вирішив випустити на Гелловін (традиції якого в ньому згадуються). Але починалося все завжди… з травички.
За мотивами… авторських прав на Стівена Кінга
У живого класика горору та фантастики (і великого друга України) Стівена Кінга є коротка оповідка 1975 року під назвою «Газонокосар» (The Lawnmower Man). Мова в ній іде про Гарольда Паркетта, лінивого сім’янина з передмістя, який не хоче сам стригти газон, хоч у нього є власна газонокосарка… що до того в руках місцевого підлітка, найнятого Гарольдом, встигла погризти кішку. Паркетт винаймає газонокосаря, але згодом застає цього дивного низького чолов’ягу за тим, що той голяка гризе скошену траву за газонокосаркою, яка все робить сама. Паркетт не повинен був це побачити , тому газонокосарка тріумфально заїжджає в дім, щоб покосити вже його.
Що саме мав на увазі Кінг, коли писав це оповідання (окрім дивної алюзії на сатирів з давньогрецької міфології — у косаря є копита, а його боса звати Пан) достеменно невідомо. Але це Стівен Кінг, тому права на екранізацію були продані. Двічі. Перший раз в рамках благочинної програми Dollar Baby, якою Кінг займається дуже давно: продавати кінематографістам (особливо дебютантам) права на абсолютно легальну адаптацію своїх розповідей за 1$ (у 1986 році цим скористався Київнаукфільм, зробивши чудовий мультфільм «Бій»). Цей перший «Газонокосар» — дослівна короткометрівка, сценаристом якої став майбутній продюсер Майкл Де Лука. Можливо, саме він, працюючи в студії New Line Cinema, віддячив Кінгу, запропонував придбати права на повний метр за цим оповіданням. Бог його знає, коли саме це сталося, але права лежали без діла вже досить давно, коли зі своїм оригінальним сценарієм туди прийшли молоді режисер Бретт Леонард та продюсерка Ґімель Еверетт. За їхніми плечима був всього лише середнього успіху фільм жахів The Dead Pit 1989 року, але довести бодай один фільм до релізу — це вже досягнення. Після нього студії принаймні подивляться одним оком, що ти там написав. Надто це стосувалося New Line Cinema — кіновиробник пам’ятав, що його вивів на головну голлівудську орбіту «Кошмар на вулиці В’язів», тож «Дім, який побудував Фредді» не цурався пропозицій від людей, які роблять горор.
Сценарій Леонарда і Еверетт називався «КіберБог», і студії він здався дуже перспективним. Але надворі був 1992 рік, а New Line Cinema потрібен був касовий успіх в кінотеатрах після кількох не надто вдалих стрічок. Тож молодим талантам запропонували майже «карт бланш» у вигляді студійного виробництва з бюджетом у 10 мільйонів доларів. «Майже» було одне — щоб фільм мав ще більші шанси в кінотеатрах New Line Cinema запропонували трохи переробити сценарій в екранізацію «Газонокосаря».
Одразу слід сказати, що до іцєї переробки підійшли совісно, тож там опинилося майже все, що можна було приторочити до цієї історії з оповідання Кінґга: «Велика Червона» самохідна газонокосарка, лінивий Гарольд Паркетт, якого вона гризе, діалог поліцейських які намагаються встановити, що це було, та згаданий інцидент з голою людиною посеред вулиці (хоч і в іншому контексті). На додачу, таємна організація у фільмі називається «Цех» (The Shop), що взяли з інших творів Стівена Кінга, де вона відіграє приблизно ту ж функцію.
Проблеми почалися, коли вийшли трейлери фільму і розлючений Кінг подав судовий позов на студію, щоб вони прибрали його ім’я з титрів та реклами (зазвичай з письменниками буває навпаки). Робити це йому довелося двічі, бо якимось чином або суд, або студія забули позбутися Кінга в титрах на домашньому відео. Втім, навіть без приписки зі згадокю Стівена Кінга на постері, навряд чи цей фільм виглядав менш цікаво для глядача 1992 року.
«Газонокосар» досить вибагливо та винахідливо знятий, а ще там чудовий акторський склад. Окрім виконавців головних ролей Джеффа Феї та Пірса Броснана, особливо слід відзначити, можливо, найпомітнішу за 1990-ті кінороль Діна Норріса. На момент, коли цей актор став улюбленцем публіки завдяки ролі Генка Шрейдера в «Пустится берега» (Breaking Bad), він встиг зіграти силу-силенну епізодичних поліцейських («Термінатор 2: Судний день»), вояків («Зоряний десант») та кремезних дядьків (мутант Тоні у «Згадати все»). Бачити його поза цими амплуа цікаво навіть при тому, що персонаж впливає на сюжет досить опосередковано.
Так чи інакше, фільм Бретта Леонарда зовсім не про поїдання скошеної травички міфічною істотою, хоча, за іронією, в ньому багато елементів, характерних для творів Кінга.
Геній, газон і графіка
Починається фільм з того, що доктор Лоуренс Анджело (майстерний Пірс Броснан) втрачає піддослідного шимпанзе, навченого відстрілювати ворогів у віртуальній реальності. Нещасна тварина втекла й перевірила опановані навички з кількома охоронцями лабораторії. Намагаючись зрозуміти, що йому робити далі, доктор занурюється у роботу над віртуальним простором, депресію та алкоголізм, поки не бачить Джоба, місцевого «розумово відсталого», який провалює навіть елементарні тести на інтелект і зазнає знущань від усього провінційного містечка, окрім хіба дітей і начальника маленької садівничої фірми (який і прилаштував Джоба косарем).
Показавши Джобу віртуальну реальність, Анджело пропонує йому те, від чого косар не може відмовитись: змогу стати нормальним. Зробивши кілька експериментів, Анджело швидко отримує назад свою лабораторію, тому що компанія, на яку він працює (а також таємна урядова організація, на яку працюють вони) зацікавлена робити дуже розумних людей. Саме таким швидко стає Джоб. Однак геніальність робить його геть іншою людиною…
Джефф Феї зіграв обидві «версії» Джоба так, що фільм став візитівкою актора. Я бачив думки, що актор не дуже достовірно виглядає в образі саме людини з проблемами розвитку, однак ризикну зауважити: сама думка про це застаріла. Сучасний світ поступово починає здогадуватись, що в аутистичному спектрі (ознак якого в Джоба багацько) перебувають просто інші люди, здатні на досить гарні результати, якщо їх не намагатись обпиляти до квадратної форми, коли вони самі є трикутної. В цьому сенсі як актор, так і фільм загалом сильно обігнали свій час і «Газонокосар» сприймається навіть краще, коли мова іде про емоційне наповнення.
Втім, можливо, найбільш неправдоподібний момент фільму пов’язаний теж саме з цим аспектом. Нав’язливий штамп, що люди з високорозвиненим інтелектом «переростають» комікси викликав у мене криву посмішку. І не тому, що я сам кандидат наук (це ще не показник, будемо чесними), який з задоволенням читає та збирає комікси, а тому що я зустрічав значно розумніших мене людей, які теж це роблять. Найбільш іронічно цей момент фільму виглядає на тлі того, що після несподіваного успіху фільму «Маска» (The Mask) за коміксами видавництва Dark Horse (рівень адаптації там приблизно на тому ж рівні що в «Газонокосарі» з розповіддю Кінга, але про це якось іншим разом) New Line Cinema намагалися всіма силами розвернути франшизу саме в це русло. Зокрема, запросивши писати сценарій сиквелу культового автора коміксів Ґранта Моррісона (напрацювання якого, на жаль, не були використані). Сам Бретт Леонард у 2005 році екранізував комікс Man–Thing від Marvel, видавши в собі затятого читача коміксів низкою моментів для “своїх”.
Як і у випадку трилогії «Назад в майбутнє» (майбутнє якого для багатьох не справдилось, бо де ж наші летючі машини часу), у «Газонокосарі», де переважно бачать казочку про жахи віртуальної реальності, теж не все так очевидно. Сцени у віртуальності виглядали видовищно у 1992 році, коли люди ще не звикли до комп’ютерної графіки, однак зараз саме цей аспект радше відштовхує глядача, ніж заохочує до перегляду. А дарма, бо в 1980-х та 1990-х комп’ютерна графіка сприймалася не як стандартний для кіновиробництва візуальний ефект, а як мистецтво, де кожен проєкт унікальний. CGI того часу — унікальна атмосфера та мистецько-технічна субкультура, яка заворожувала мене особисто навіть після того, як все це стало сприйматись, як «учорашній день». Недарма сцени з фільму потрапили у мистецький проєкт Beyond the Mind’s Eye, своєрідну виставку комп’ютерної графіки зі серії Mind’s Eye. Приблизно 10 хвилин “віртуальних” моментів у фільмі досі виглядають, принаймні креативно і незвично. Те саме можна сказати й про сюжет.
Езотерика інтелекту
За жанром «Газонокосар» класифікується спрощено як науково-фантастичний фільм жахів. Якщо копати глибше, у ньому є ще очевидні загравання з кіберпанком. Але, можливо, найбільш інтригуючою класифікацією цього фільму, на яку я наштовхувався, є «технотрилер». В цей жанр заносять багато речей, які, на перший погляд, здаються дуже далекими одна від одної. Франшизи про Джейсона Борна, Робокопа та твори Тома Кленсі наче й мають між собою мало спільного, але технотрилерна основа є в усіх трьох з них. Складається вона з двох основних компонентів: цілком реальних технологій та їх неправомірного використання з боку уряду або приватних структур, що створює загрозу техногенних катастроф різного машстабу.
Досить часто в гості до цього жанру заходить трансгуманізм, і з цієї точки зору «Газнокосар» нагадує хрестоматійний модерновий технотрилер «Області темряви» (Limitless). Мова тут не лише про те, що в обох випадках йдеться про штучне підвищення інтелекту яке нагадує «Квіти для Елджернона» Деніела Кіза. В усіх трьох випадках істотну роль у підвищенні інтелекту відіграють медикаменти, а людина зазнає трансформації на очах, стаючи більш розумною та прийнятною версією себе. У випадку «Областей» та «Газонокосаря» центральні персонажі навіть дістаються рівня, де залишки особистості вже давно не піддаються класифікації, розробленій для людей.
У серіалі-сиквелі «Областей темряви» протагоніст фільму Едді Морра у виконанні Бредлі Купера періодично з’являється на горизонті як щось незбагненне ні персонажам, ні глядачам. Доходить до того, що не зрозуміло, відносити його до протагоністів чи антагоністів. Щось дуже подібне відбувається і з Джобом Смітом, який номінально стає антагоністом другої половини фільму. Але істотну кількість глядачів (у тому числі мене) не полишає дивне питання: чи слід тут ставати на доктора Анджело, який переживає паніку від власних відкриттів. З одного боку, Джоб вбиває істотну кількість людей, але з іншого, практично всі з них — це або представники таємної організації, яка безпринципно розробляє зброю, або просто погані люди. Героям бойовиків глядач схильний пробачати значно більше.
Неочікувано, фільм підіймає питання того, чим є інтелект, як він співвідноситься з особистістю і який баланс цих двох та інших параметрів робить нас людьми. Можна було б додати «повноцінними», але таке бажання є залишком поганої звички розцінювати інакше як неправильне, що у більшості випадків є логічною хибою. Джоб починає фільм умовно «розумово відсталим», але одразу кілька характеристик видають у ньому не стільки саме відсталість, скільки проблеми з соціалізацією, сильно збільшені відверто поганим середовищем. Джоб вважає себе ідіотом та розуміє свої проблеми, а до цього слід ще додати обдарованість персонажа у техніці (яка, щоправда, констатується переважно за кадром у основній версії фільму).
Проблема це фільму, чи навпаки його плюс сказати важко. Але це точно риса, яка робить «Газонокосаря» значно більш цікавим. Тут треба думати, щоб стати на чиюсь сторону і думати чи слід це взагалі робити. Для фільмів Бретта Леонарда характерні певні езотеричні ноти, які тут не кричущі, але є теж. На істотному рівні інтелекту Джоб вчить латину та починає проводити паралелі між собою та середньовічними алхіміками. Анджело застерігає його від «комплексу Бога», але ніби демонструючи, що він вище навіть цього Джоб розпинає його самого у кіберпросторі. Це лише один з багатьох цікавих камінців в релігійний город в цьому фільмі, до яких також слід віднести фразу про те що тіньові бюджети з’явилися у середньовічному католицтві та священика-злочинця, відгамселити якого за кілька хвилин хоче не те що Джоуб, а і глядач (характерний актор Джеремі Слейт майстерно грає поганців). Є тут і асоціація з тим, що як езотериків так і вчених, без розбору, карала інквізиція.
Пророцтва чи прогнози?
Істотний час «Газонокосаря» вважали відверто застарілим фільмом, який зробив передбачення, що воно не збулося. Аж раптом віртуальна реальність зробила дуже гучний камбек і фільм став видаватись пророчим. Люди, які не пам’ятають бум віртуальної реальності у першій половині 1990-х бувають шоковані тим, наскільки обладнання у фільми, зокрема шоломи, виглядають як сучасні.
Тут особливого пророцтва нема, бо технології самі по собі існували вже тоді. Але повертаючись до графіки цікаво відмітити, що хоч окремі ігри у VR і використовують фотореалістичну графіку, більш схематична та стилізована зустрічається не менш часто. Наприклад, я точно не єдина людина, кому в голову під час перегляду фільму зараз прийшла гра SUPERHOT. Ще VR наразі дійсно використовують щоб допомогти з соціальною адаптацією людям з розладами аутистичного спектру, про що у 2019 році написали Forbes, а у 2022 – The New York Times, не кажучи про безліч публікацій в профільних, наукових виданнях.
У значно більш короткостроковій перспективі фільм продемонстрував компакт-диски в комп’ютерному вжитку (коли в ходу ще здебільшого було таке щастя як дискети), а також відеозв’язок, який так і хочеться порівняти з Zoom чи Skype. Окрема, моторошно точна, сторінка передбачень цього фільму — інтернет-культура. Якщо дату «підключення» кожної людини до мережі, 2001 рік, можна вважати пророчою з дуже великою натяжкою (але все одно слід зауважити, бо це був як мінімум рік коли люди вже точно розуміли, що без інтернету скоро нікуди), то окремі осяяння цього фільму щодо того, наскільки всесвітня електронна мережа деформує сприйняття світу і пов’язаних з цим химер дійсно вражає з точки зору 2022 року. Те, яка культурна еклектика починається в голові Джоба та оточуючих після його трансформації в генія дуже нагадує те, що ми щоденно бачимо у соцмережах, на Reddit та (в кого вистачає нервів) в більш темних куточках інтернету. Щодо останніх скажу лише що сексуальний фетиш Марні, який намагається втілити Джоб за допомогою віртуальної реальності є цілком реальним, називається vore і наштовхнутись на нього максимально випадково без підготовки саме в інтернеті значно легше, ніж потім його розвидіти. Я вас попередив.
Те що Джоб коїть з контентом, як він сприймає інформацію є максимально впізнаваним. Ось він дивиться енциклопедичні матеріали на прискореній швидкості, щоб не засиджуватись за ними. Багато людей так роблять просто зараз. Прилаштуватись до швидкості x2 на YouTube це справа кількох хвилин і от — якусь лекцію вже потрібно слухати не сорок тих самих хвилин, а всього лише двадцять. В іншій сцені Джоб слухає музику уривками по кілька секунд, бо йому достатньо — інтернет наразі повний фрагментів пісень доведених до повноцінного треку або зациклених якщо вам хочеться слухати лише одну частину. Коли вже мова пішла про музику — сама естетика віртуальної реальності та Джоубівського навчання підозріло нагадує vaporwave: та ж сама мішанина з ретро-футуристики, античності, Ренесансу, комп’ютерної техніки 1990-х та яскравих кольорів. Не вистачає лише крихти японського антуражу, але без японців не обійшлося і тут: до фільму доклалася корпорація Fuji, тож він є ко-продукцією з Японією.
Те, що фільм не прогадав щодо науково-технічної складової з культурними елементами не буде сюрпризом, якщо знати біографію режисера Бретта Леонарда. Окрім того, що Ґільдія продюсерів Америки назвало його одним з т.з. Digital 25 (групи кінематографістів які найбільше сприяли впровадженню цифрової техніки в кіно), він чи не першим попрацював у IMAX 3D у 1998 році, доклав руку до однієї з перших веб-трансляцій та на замовлення Intel Corporation робив motion capture Денні ДеВіто для презентації Intel Media Lab. Шкода тільки що до «Газонокосаря» режисер повернувся лише для бонусів на DVD та Blu-Ray, бо здається саме його візії бракувало подальшій франшизі. Остання переважно нагадує мені другий поверх прибудований до гаража, щоб там жити — функціонал є, але неповний і виглядає це все якось дурнувато.
Продовження… та їх продовження
У 1992 році фільм став найбільшим комерційним успіхом для New Line Cinema, тож продовження було неминучим. Однак, ще до того до студії дійшло, що фільм є цікавим матеріалом для тих видів медіа, які безпосередньо можна побачити в кадрі. Через місяць після релізу видавництво Innovation Comics анонсувало комікс за фільмом, який чомусь так і не вийшов. З відеоіграми склалося краще. У 1993-1994 рр. за фільмом їх вийшло п’ять, а назвати їх портами однієї можна лише у випадках Sega Genesis/Mega Drive, SuperNES та Gameboy. Ця гра в усіх трьох варіантах свого часу зламала багато мізків та нервів, однак не дивлячись на критику якою вона щедро обросла за 29 років, назвати дивну мішанину з платформера, FPS та головоломки дійсно поганою важко. Радше вона достобіса складна і дивна.
Зовсім інша гра за фільмом вийшла у 1993 році на MS-DOS та Macintosh, а у 1994 — на Sega CD. На перший погляд, в принципі, вона є типовим для платформи інтерактивним фільмом з мінімумом ігроладних вставок, але все ж, про її комп’ютерний варіант, The Lawnmower Man від SCi Games, є сенс поговорити окремо. Хоча б тому, що гра була настільки популярною, що зазнала власного сіквелу у 1995 році, який на подив називався CyberWar, без жодної згадки про «Газонокосаря» у назві.
Дія обох ігор розгортається після подій фільму, тож якщо ви хочете повноцінну трилогію за фільмом, то витвори SCi можуть подарувати вам такий досвід. Прихильники хотіли й третю гру, яку було анонсовано, але вийти їй не судилося. Ймовірно тому, що те що понаробили з персонажами фільму SCi, на жаль, пішло в розріз з тим як складалася доля другого фільму.
Всього за кілька років від проекту відвалилися з різних причин Джефф Феї, Пірс Броснан (який став вже на той час Джеймсом Бондом, тож йому було не до того), а головне — Бретт Леонард, який на той час працював одночасно над двома фільмами, що вийшли у 1995 році. На жаль, ані «Схованка» (Hideaway), ані «Віртуозність» (Virtuosity) не повторили касового успіху другого фільму режисера, тож може він і прогадав, відмовившись робити продовження.
У 1996 році воно, звісно, все одно вийшло. «Газонокосар 2: За межею кіберпростору» (Lawnmower Man 2: Beyond Cyberspace) фільм досить нерівний і, хоч він подобається мені особисто, я не можу дати жодних гарантій що він сподобається вам бо це зовсім інше кіно, яке лише опосередковано торкається оригінального фільму. З оригінального акторського складу повернувся лише Остін О’Брайєн. Сам Джоб тут є, але грає його вже Метт Фрюєр — актор який ніколи не халтурить і асоціюється з віртуальною реальністью через культового «Макса Гедрума». Саме постановник першої серії цього культового серіалу, Фархад Манн став сценаристом та режисером нового фільму і, насправді, могло бути гірше. Відчувається, що Манн любить жанр та теми і мав намір їх розвивати, але на дворі був вже інший час. Віртуальна реальність поступово почала зникати з новин та глянцевих журналів, Virtual Boy від Nintendo за рік перейшов в розряд мотлоху для поціновувачів (і досі є найменш продаваною консоллю від славетної японської корпорації), а шоломи віртуальної реальності з повістки дня витіснив перший PlayStation, який всього за два роки повністю змінив кон’юнктуру ринку.
З того часу франшиза заглохла, хоча намагання воскресити її у вигляді, власне, гри для віртуальної реальності були анонсовані у 2017 році, співпавши з релізом фільму на Blu-Ray. Однак компанія Jaunt VR, що вона взялася за проєкт, збанкрутіла та закрилася. Чи буде щось робити з ним Verizon, які підібрали те, що залишилось від Jaunt — сказати важко.
Замість висновків
На Megogo «Газонокосар» (як і його продовження) виведений саме під цією, сучасною, назвою, однак старожили згадають, що на українському телебаченні цей фільм також фігурував під назвою «Той, що косить газони». Тому що певний час вважалося що в українській мові… Нема слова для людини яка щось косить. От нема і все. І пофіг, що ще у Тараса Шевченка є вірш який називається «Косар».
В принципі ця дихотомія українських назв фільму якось дивним чином в’яжеться з його сприйняттям загалом. Вже наведений мною феномен, що фільм встигли висміяти як пророцтво яке не збулося, але воно таки збулося (і тепер сприйняття твору докорінно змінюється прямо на наших очах) однозначно приверне до фільму ще не одного глядача, якому точно є що знайти для себе у цій стрічці. «Газонокосар» зберігся може не як хороше вино, але як те, що стояло у погребі під видом хорошого вина. І ніхто не відчув різницю коли його нарешті відкоркували та випили. То чи є різниця?..
Cподобалася стаття? Підтримай PlayUA
На платформі Donatello ви можете підтримати нас як одноразовим донатом, так і оформити щомісячну підписку. Усі наші підписники на Donatello отримують цифрові або фізичні приємнощі залежно від суми донату. Долучайтеся до нашої спільноти!